Студенти 1 курсу, які навчаються на освітніх програмах «Середня освіта (Українська мова і література)» та «Філологія. Українська мова та література», вивчаючи особливості розвитку сучасного літературного письменства, під час заняття й самі відчули себе його частиною. Юні поети та прозаїки мали самостійно написати власний текст, опираючись на вже відомі твори.
Марія Ясінська інтерпретувала текст «Тополі» Тараса Шевченка:
Кохання – це біль чи насолода?
Кохання – світло, що в душі палає,
Воно дає нам крила для польоту.
Та серце боляче не тільки раю знає –
Воно проходить муки, як через спеку –
лід до поту.
Кохання – це не тільки ніжність й щирі мрії,
Не лише радість у міцних обіймах зла.
це сльози тихі у безкрайній тиші,
коли приходить темрява, без співчуття.
і в стражданнях серце теж кохає,
Бо щастя вмить зникає, як зоря.
Кохання шляхом болю йде, палає, Та саме через це воно живе – безкрає, мов моря.
Любов Шевчук використала поезію «Чого являєшся мені у сні?..» Івана Франка для створення постмодерного її варіанта:
В житті з тобою вік не бути
Чому, скажи, в чому вина,
Що хочу губ твоїх торкнутись,
Що в мене в серці ти одна?
Лиш сон, мого кохання мрія,
Дарує радість від гріха…
Люблю тебе, та не надіюсь,
Далека ти, хоч і п’янка…
Чому я бачу твої очі,
Твої вуста, лише у сні?
Лише у сні зі мною хочеш
Ти слухати мої пісні…
Лише ввісні тебе цілую…
Так важко думати про те,
Що на яву не пригорну я
До себе тіло молоде.
Прийди до мене у вісні,
Наснись в обіймах у коханні,
Тобі співатиму пісні
І виконаю всі бажання.
Нагородна Богдана своє натхнення знайшла в поезії «Крізь сотні сумнівів» Василя Стуса
Від Стуса
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Крізь тишу ночі, спокій і зірки.
Твоє тепло, мов промінь ясний з неба,
Розвіє темряву й закриє всі шляхи.
Крізь страх і сльози, я шукаю силу,
Щоб знову поруч бути, відчувать.
Ти — мій маяк у темряві могили,
Твій голос в серці вічно буде там лунать.
Крізь сотні сумнівів я йду, не зупинюсь,
Бо поруч ти — і це моя мета.
Ти віриш в мене, і тому борюсь я, До тебе шлях мій завжди приведе.
Основою поезії Вероніки Бахчиванжи став вірш Ліни Костенко «Страшні слова коли вони мовчать»:
Страшні слова коли вони мовчать
Коли ховаються невтомно
А ти шука той сенс життя
Життя безбарвне монотонне
Страшні думки коли ти сам
В думка тоя в голові як пан
“Ти сам і завше сам,
Ніхто тобі не допоможе”
А ти мовчиш, і усміхаєшся ти долі
А доля любить познущатись
То кине камінь, то сміття
А ти все будеш мовчати
Чи ти нормальний?
Та наче так…відповів я
Чи ти вважа, що буду я кричати
як божевільний від образ
Що відповім тим самим?
Не зна мене, не зна життя Страшні слова коли вони вмирають
Софія Короткевич використала творчість Сергія Жадана (“Навчи”):
Жадан надихає…
Ходімо зі мною до парку –
Послухаєш Жадана:
Під дим із моєї цигарки
І келих сухого вина
Я, може, зірвусь на цілунки,
Обійми під тінями віт.
Слова мої будуть, мов трунки,
Бентежити слух твій і світ.
Ти врешті забудеш про втому,
Про безліч життєвих дрібниць.
Нарешті не схочеш додому,
А просто – в траву горілиць!
Ранкове повітря і злива.
Ти йдеш, а мені – хоч кричи!
Ти знаєш рецепт того дива… Навчи мене, чуєш, навчи!
Поезія Сергія Жадана «Що ти будеш згадувати про ці часи?» надихнула й Вікторію Покидько:
Що ти будеш згадувати про ці часи?
Ці безсонні ночі, жаль і сніги…
Чи цей погляд, котрий спалахує в серці?
А чи той мовчазний образ, що б’є скляні вежі?
Пригадай усе: що є й що буде.
Пригадай і те, що вовік не забудеш.
Тільки забудь той slow movement вразливий,
Що страшенно ввібрав в себе час
Та й забудь той подих брехливий,
Що вбачав лише суміш образ.
Ввідчуй щось приємне, прийми ж це як факт:
Існує багато у світі подібних прикрас.
Лишень уяви: варто лиш руку йому простягнути
І жити, як хочеш, і жити, як любиш.
Тетяна Іщук, опираючись на творчість американської письменниці Коллін Гувер, створює власну реальність, хочеться вірити в швидке здійснення пророцтва розповіді:
Жовта парасоля
Україна… Вільна, відбудована і під мирним небом. У Києві дощить вже другий тиждень. Тому в більшості кав’ярень біля виходу поставили стійки для парасольок. На перехресті Бандери було чимало кав’ярень. Але Вона ходила лише у ту, що була прямо навпроти її офісу. Це була відокремлена від решти павільйону цегляна споруда. Зовсім маленька, але мала два поверхи. Там були найкращі тістечка. Вона ходила в цю кубоподібну місцину щодня. І сьогоднішній не був винятком. Коли злива трохи вщухла, дівчина що мала ніжні руки оздоблені синьо-жовтим манікюром, не зважаючи на підбори помчала до ліфту. І вже за мить вона заходить в приміщення, набирає повні легені запашної випічки і кави. Баристи, угледівши нашу міс вже готували щоденне замовлення. На виході дівчина взяла жовту парасолю. Відчинивши двері відчула як по обличчю пройшлася хвиля дрібненьких краплин коли оговталася вже була на дворі. Повітря пахло посохлим мокрим листям, що досі лежало обабіч тротуарів. Далі все відбувалося швидко.
Її руку огорнула вдвічі більша рука. Вона була холодною і мокрою від дощу. Думки десь поділися, але одна таки була. " Чудова по-справжньому чоловіча рука". Вона повернулася, а там був Він….
Брюнет, очі при потраплянні світла були жовті, широкі плечі і дещо збентежений вигляд…
– Вибачте, але це моя парасоля, – зауважив він.
– Що?
– Думаю ви взяли мою парасолю.
– Боже, і справді ж не моя. Пробачте, я ненароком. Просто такий дощ, і я забула що не брала своєї.
– Так, ллє як із відра…. Я проведу вас, куди вам?
Вони йшли – Він і Вона. Хто ж міг подумати, що ці двоє вже не вперше йдуть так і що ця жовта бездушна річ знову звела їх разом через роки.
Анастасія Галкіна написала власний на основі роману “Джейн Ейр” Шарлотта Бронте:
«Усе скінчилось раптово…В одну мить ти розумієш, що це був просто сон, у який ти так хотіла вірити. Він здавався таким яскравим, таким реальним – ти відчувала тепло його обіймів, стукіт серця, яке так шалено билося поряд із тобою. Але, на жаль, це була війна. Війна насамперед із самою собою, зі своїми думками й почуттями до людини, яку ти любиш усім серцем, однак не можеш нічого зробити… У цей момент ти відчуваєш безсилля, що не можеш або не хочеш розуміти.
Біль від усвідомлення того, що це був сон проникає в твою душу й ти не знаєш, як боротись, і чи взагалі потрібно боротись із цим болем? Але в одній із таких важких митей я зрозуміла: краще відчувати біль, ніж ніщо. Це хоча б знак того, що ти ще живеш».
«Рядок з автобіографії» Оксана Забужко став своєрідним поштовхом для створення чогось свого для Яна Хоронжук:
Моя бабуся завжди казала: «Ніколи не забувай, хто ти є і звідки походиш. У нашій крові сила наших предків». Вона не вимовляла цих слів урочисто чи на святкових зібраннях, а буденно, коли пекла хліб чи плела теплі рукавиці для онуків. Її спокійна, виражена мова була дзеркалом тієї внутрішньої мудрості і незламності, яка формувалася в наших родинах століттями.
Це не була гордість, яка надуває груди; це була гордість, яка укорінена в землю, що напувала нас своїм життям, мов джерело.
Українська історія – це історія боротьби. Але не лише боротьби на полі бою, з мечем чи рушницею в руках.
Це історія опору на кожному рівні, в кожній хаті, в кожній родині. Бабуся говорила про героїв не як про тих, хто вершив долі на війні, а як про тих, хто, залишившись без чоловіків, без братів і синів, обробляв землю, ростив дітей, плекав традиції. Вона казала. що наш найбільший подвиг – це вміння вистояти.
Моральна боротьба за те, щоб залишитися собою, не дозволити знищити свою душу – ось що справді важливо…
Влад Бень пішов слідами Юрія Андруховича (Зима і сни вартового):
Перша година ночі. Холод пробирає до кісток, але ти сидиш, закутаний у кожух, на стільці в караулці, відчуваючи, як сон сплутує реальність з уявою. Погляд ковзає по замерзлому вікну, за яким розтікається темрява, а думки розбрідаються лісом в околицях Ляйпцигу. Ліс там ріденький, мов старий бородань, і крізь нього проступають асфальтовані стежки, повні дороговказів, що, здається, ведуть у нікуди. Ти йдеш ними, але ніде не видно ні сліду, ні натяку на ту невловиму ціль «Першинґ», схований десь у гущавині ліщини. Все це більше схоже на полювання за привидом. …
В голові бродять думки про німецьке пиво, холодне й терпке, ніби відлуння мирного життя. Раптом щось скрипить, і ти повертаєшся в реальність. Караулка, наче замкнений ковчег, дихає порожнечею. Навколо — ні звуку, лише подих вітру, що гуде у щілинах, мов нагадування про те, що зима теж вартовий, як і ти.
Щиро вірю, що в творчий потенціал наших студентів та в те, що кожен зможе його реалізувати! Натхнення, віри і себе та в свої сили, успіхів та легкої дороги вам на шляху до мрії!
Доцент кафедри української філології
Любов ОЛІЙНИК