Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим… Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйоні людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко
Іван Франко
10 березня учасники університетського Студентського літературного театру «Глорія» з різних куточків України: фронт-і-тил та світу: Польща–Ізраїль вшанували світлу пам’ять Тараса Григоровича Шевченка – «батька, орла сизого» української нації Молитвою… геніальним Шевченковим Словом, авторськими дослідницькими відкриттями і творчими роботами з присвятою Кобзареві і Пророку України.
Свій останній вірш Т. Г. Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 р. на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року. І останнє прижиттєве одкровення Поета-філософа звучить надзвичайно оптимістично. По-християнськи. Мужня українська Душа Тараса не боялася фізичної смерті, а готова радісно полинути до Бога.
… Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю – предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм…
«Чи не покинуть нам, небого…», 14 – 15 лютого 1861 року
9 березня 1861 року до хворого Тараса Григоровича навідувалися друзі, вітали з 47-м днем народження. Зачитали першу святкову телеграму від щирих шанувальників Іменинника: «Полтавці поздоровляють з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!». Шевченко тихо, зі сльозами радості на очах, відповів: «Спасибі, серденьки…».
10 березня о 5.30 на ненависній чужині, царській російській імперії, Біла Пані обірвала земне життя українського Генія, якого так боявся вседержитель-цар, що до останніх днів тримав Кобзаря під жорстким наглядом жандармерії.
Власне, Великий Українець був переконаний, що ту справу боротьби з тоталітарним російсько-імперським режимом, яку Він не мав можливості за каторжного свого життя зробити, завершать наступні покоління справжніх українців. І в «Заповіті» скромно попросив згадати у Молитві і Його як вірного сина України, але тільки за умови, коли рідна мати Україна буде вільною незалежною державою… Іван Дзюба і Микола Жулинський зазначили: «…Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка… Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому».
Проте, як свідчать факти трагічного сьогодення, на превеликий сором і жаль, подекуди ще є лжеукраїнці, які не йдуть, а шкандибають, і не шляхом, а кривою стежкою до Пророка української національної ідеї. У той час, коли ціною власного життя Герої України рвуть кайдани воєнного агресора рф і скроплюють на полі бою Українську Волю «вражою злою кров`ю» для, щоб кожен громадянин незалежної вільної України зміг йти по світу широким шляхом Гідності і Свободи, Істини і Добра. Тож, усім українцям потрібно серцем збагнути Заповіт і Молитву Тараса Григоровича Шевченка…
Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь
Тарас Шевченко
Єдиним стражданням для народного Кобзаря залишався пекучий біль за поневолену деспотами-царями і царята, зрадниками-рабами Україну-мати. Біль, з яким Тарас Григорович і помандрував у Вічність – до Бога… попросивши нащадків завершити Велику боротьбу славних предків.
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І славу святую –
Молодую безвічную.
Тарас Шевченко
МИ, УКРАЇНЦІ, ЗАВЖДИ НА ШЛЯХУ ДО НАШОГО ШЕВЧЕНКА…
СПАСИБІ, СЕРДЕНЬКО НАШЕ, ТАРАСЕ…
Таїсія Коваль, засновник, керівник СЛТ «Глорія» ХНУ
Анатолій Янчишин, науковий консультант СЛТ «Глорія»
Марія Гавриш, театральний педагог-організатор СЛТ «Глорія» ХНУ
Віталій Міхалевський, координатор СЛТ «Глорія» ХНУ